Війна змінює людей, але незмінним залишається обов’язок захищати свою землю. Для Сергія Нєдєлкова з позивним «Штіль» цей обов’язок став справою життя ще з 2015 року. Його шлях — це не лише хроніка боїв, а й глибока розповідь про ціну досвіду, біль втрат та мовчазну силу, яка веде вперед. На Алеї пам’яті у Нововолинську, де кожне обличчя — це окрема історія, Сергій ділиться своєю.
У 2015 році, коли війна на Донбасі тільки починалася, Сергій пішов добровольцем до «Азову». «Я хотів, щоб вони сюди не прийшли просто», — коротко пояснює він своє рішення. Після двох років служби він перевівся до 14-ї окремої механізованої бригади, де його досвід став безцінним, особливо в роботі сапера.
Початок повномасштабного вторгнення він зустрів на полігоні, звідки їхній підрозділ одразу вирушив на оборону Києва. «Просипайтеся, війна», — ці слова командира стали точкою неповернення.
Сергій бачив, як змінювався характер війни на різних напрямках:
Найбільше Сергій ідентифікує себе як сапера-розвідника. Він підкреслює, що від його роботи залежить життя цілих підрозділів. Його командир «Гіза» вчив головному: «Сапер по книжці не працює». Кожна ситуація унікальна, і потрібно приймати рішення на місці, аналізуючи всі ризики.
«Ти приходиш, дивишся на об’єкт і тоді вже починаєш працювати. А потім пояснюєш, чому зробив саме так», — передає він слова командира. Цей підхід, заснований на довірі та самостійності, дозволяв виконувати завдання, які здавалися неможливими.
Війна — це не лише бої, а й постійні втрати. Сергій розповідає про загибель свого брата, з яким ще ввечері пив каву, а на ранок його не стало. На Алеї пам’яті він показує обличчя друзів, однокласників, сусідів — людей, чиї життя обірвала війна.
Особливо болючою є історія бойової медикині Оксани Горпініч, яка колись рятувала і його. Вона загинула від влучання ракети у підвал, де надавала допомогу пораненим. Її знайшли з шприцом у руці — до останнього подиху вона виконувала свій обов’язок.
Для Сергія найстрашніше — це непоховані бійці. «Дуже страшно, коли люди гинуть, а ми їх не можемо дістати і гідно поховати. Це для сім’ї дуже боляче».
У 2023 році Сергій був комісований після важкої контузії. Він розумів, що на фронті з такими травмами стане «тягарем» для побратимів. Тепер його боротьба триває в тилу — за гідне ставлення до ветеранів.
Він наголошує на важливості створення системи підтримки, де військовий, повернувшись з фронту, не буде бігати по кабінетах, а отримає всю необхідну допомогу в одному місці.
Перемогою для нього буде повернення всіх українських територій і повернення хлопців додому живими. «Ми не загарбники, щоб іти до них. Хай підуть з нашої землі, і все», — каже він. Його історія — це нагадування про те, що Героїв треба шанувати сьогодні, адже саме вони виборюють наше майбутнє.
